Богдан Михайлович

Томенчук

Для багатьох словесників - практиків література рідного краю видається далеко не простим літературним матеріалом для аналізу на уроках.

Це явище пов'язане з багатьма причинами, і чи не першою з них є та, що творчість сучасних митців окремого взятого регіону України, особливо якщо вони поіменно не ввійшли у шкільну програму, недостатньо висвітлюється відомими літературознавцями. Закономірно, що не приділяють уваги літературі окремого регіону й визнані науковці-методисти, а тому пересічний учитель узагалі не має під рукою влучних цитат, на які можна опиратися на уроці, не спроможний користуватися відповідними "дороговказами" й методичними "стрілками", які в багатьох інших умовах допомагають у належному опануванні чинною програмою. Тож на практиці уроки рідного краю, якщо об'єктом стає творчість маловідомого місцевого поета, здебільшого перетворюються на виразне читання його віршів без будь-якого аналізу Відсутність достатньої кількості примірників художніх книг місцевих письменників.Тому я вирішила зібрати деякий матеріал про Богдана Михайловича Томенчука. Буду рада, якщо комусь це зібрання стане в пригоді.

Зміст

1. Вступ

2. Життєпис

3. Думки що засвітились у словах

4.Терпке вино спокуси ("Німі громи" та "Місто героїв і понятих")

5.Висновок

6.Список використаної літератури

1. Вступ

Державний чиновник і поет. Здавалося б, іпостасі несумісні. Як несумісні субстанції кров і чорнило. Тим більше викликають повагу винятки.

Таким винятком є Богдан Томенчук , управлінець високого рангу, який завжди був при владі. Керував освітою спочатку в Коломиї, відтак в області. Цікаво, наскільки важко, чи наскільки легко йому спілкуватися з бюрократичним апаратом, – йому, чоловікові з ліричною душею й афористичним словесним запасом.

Ми добре знаємо Богдана Томенчука як поета, як невтомного ратая на ниві освіти, директора Івано-Франківського регіонального центру
оцінювання якості освіти — за сподвижництво у цій галузі йому нещодавно присвоєно медаль «За працю і звитягу».

Романтизм душі і математична логіка мислення силою Богом даного таланту поєднуються в ньому, дивуючи здатністю переконувати і підносити над буденністю життя.

Б.М.Томенчук відомий поціновувачам поезії як автор поетичних збірок «На паперті душі» та «Сповідайтесь, мої тривоги», які засвідчили непересічність поетичного обдарування поета. Його нова збірка «Німі громи» вмістила і вибрані твори попередніх років, і прорив поетичної душі останнього часу.

Вірші поета відзначаються високою культурою слова, глибокою ерудицією, теплою душевністю, насичені твердим українським духом. Їм притаманна глибина думки, цікава свіжа образність і афористичність, що засвідчують яскравий талант.

За словами літературного критика Є.Барана, Богдан Томенчук – поет-публіцист, якого дала українська доба незалежності, «а в його творах стільки глибоких переживань, стільки всерозуміння і болю, любови-мсти, любови-спокуси і любови-спокути, яку просто не придумаєш і не вигадаєш, тільки проживеш і вистраждаєш».

Життєпис

Чиновник

Богдан Михайлович Томенчук - директор Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти, Член координаційної ради з питань соціального та правового захисту військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби в запас або відставку та членів їх сімей, поет, публіцист. Народився 16 січня 1955 року в с. Ценява Коломийського району Івано-Франківської області¹.

Освіта

У 1976 році закінчив фізико-математичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту.

Трудова діяльність та посади

З 1976 по 1977 роки працював учителем математики у Пістинській середній школі Косівського району.

З 1977 по 1989 роки був учителем математики та організатором позакласної і позашкільної роботи в Веронській середній школі Коломийського району.

З 1989 по 1990 роки обіймав посаду директора у Ценявській неповній середній школі.

З 1990 по 1994 роки був начальником управління освіти Івано-Франківського обласного виконавчого комітету, обласної державної адміністрації.

З 1994 по 1998 роки був призначений на посаду завідувача відділу освіти Коломийської районної державної адміністрації.

Заступник голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації.

Директор Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти.

З 2000 року є членом координаційної ради з питань соціального та правового захисту військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби в запас або відставку та членів їх сімей.

Нагороди

Нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.

Лауреат премії ім. В. Чорновола.

Поетична та публіцистична діяльність

Є автором поетичної збірки “Сповідайтесь мої тривоги”.

Автор статті “Він був пророком у своїй вітчизні”, присвяченій пам'яті В. Чорновала.

Громадська позиція

Будучи на посаді директора Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти виступав за відміну будь-яких пільг при вступі до вищих навчальних закладів: “Я твердо переконаний, щоправда, це моя особиста думка, що для вступу у вищі навчальні заклади пільг не повинно бути взагалі. Якщо дитина має підстави для пільг і хоче вчитися, то нехай держава їй допоможе, наприклад — профінансує навчання. Держава має „співчувати” таким людям фінансово. А вони нехай уже самі стараються — вчаться, щоби потрапити на державну форму навчання.”²

Окрім того є ярим прихильником системи зовнішнього оцінювання, оскільки вважає її такою, що надає можливість здібним учням вступити до вишів без принижень та дисциплінує молодь: “...я можу чітко говорити, що ЗНО протягом останніх п'яти років врятувало абітурієнтів від необхідності принижуватися і дало їм можливість почуватися переможцями. Те, що ЗНО нічого не дало, - відверта брехня. Я колись на початках казав, що проти незалежного оцінювання виступають чотири категорії: ті, котрі заплатили; ті, за кого заплатили; ті, кому заплатили. Мене питали про четверту категорію, я відповідав: бармени. Адже як тільки ми запроваджували ЗНО, було чітко видно, що в кав''ярнях і барах не стало школярів. Воно дисциплінує, дає дитині можливість самореалізації, відчути себе переможцем, а не почуватися ущемленим від того, що твій тато двірник, і це означає, що тобі все життя теж судилося бути двірником”

2. Думки що засвітились у словах

Творчість — це незбагненний і не до кінця пізнано-пояснимий процес, коли раціо-почуттєвий бунт зривається, мов з ланцюга, і гонить наввипередки рядок за рядком, викінчення яких засвічує якесь особливе бачення, трактування, філософську означеність.

          Богдан Томенчук у своїх віршах передовсім оповідач, він веде плавно думку від зродженого поріжка аж до філософічного причалу, де, як у новелі, закільчена думка вистрілює якось містко і водночас ширококронно .
            Часом на дорозі деталізованої розповідності поет ніби призупиняється, наче шпортається в обгоні нової мислі — і тоді губить сувору стрункість ритмомелодичної вибудови. Чи це зле, а може, й так задумано, бо ж не завше легко вправити той незбагненний плин у намірені лещата, аби правенько плисти.і ще конче треба законтрапунктувати таке спостереження: історична тяглість і її сучасне продзвонювання мають глибоке філософське підґрунтя, без чого не могли б дістатися поетичної оправи подібні сентенції: «У правди на сповіді час винувато очей не відвів»; «Поцілувати руку істині чомусь не кожному дано»; «ѕ навколо не все минуще і земне»; «Сто раз ввійду у ту саму ріку — сто перший раз спіткнусь у той же камінь»; «ѕтобі присниться вічне зло».
           У Томенчуковій віршотворчості надто багато болю й горя, та ці константи — не разові вияви чи вибухи уяви, ні, вони, ці слова й фрази, — конденсати, що наче розкладають при читанні те, що нагромадив досвід, велична практика як мірило істини.
            Літератор досліджує загальнолюдський біль як явище і як феномен, але його майстровита рука «розкладає» цей біль на чисто зримі й відчуті прояви. У віршах-сповідях саме цього естетичного пласта Богданів біль то всепланетний («білим світом — торг і борг»), то разючо конкретний, бо «цвинтар більший, ніж його село», бо «село мандрує по чужих вокзалах» і «п’яний хлоп дріма на штахетині».
            Амплітуда соціально-душевного болю глибинно заземлена й скручена якоюсь безнадією-розчаром аж до небес.
            Великий біль натягує гучні струни великого переживання, а звідси — якісь стожильні слова, що вперто умоцовані то в історію, то в якусь мовби без історичну сущність («Аборигени ми, аборигениѕ»).
           Якось почула від псевдознавця літератури, що у Богдана Томенчука суцільна громадянська лірика, що він просто-напросто у поетичній формі озвучує найболючіші грані соціальної реальності, не дуже бідкаючись при цьому дотриманням закономірностей та правил поезієтворчості. На таке «відкриття» я зреагувала покликаючись на досвід великих попередників поетичного цеху.
          Справді-бо, відкинувши будь-яку заідеологізованість і старомодну й уже здривнілу канву, можемо потвердити, що Томенчуків ліризм найвищої громадянської проби — це подекуди якийсь високосний вияв відболеного, пришивання тут якихось прикметникових ознак абсолютно зайве. Запитаймо себе, де більше, так би мовити, усталеного розуміння громадянськості у хрестоматійних рядках «Любіть Україну» чи «Так ніхто не кохав» або ж «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»? і там, і там — береги словесної ріки, що виносять, як білого човна казки, Боже воління оформити саме ось так думку.
           Правда, іноді поет наче не годен впоратися із напливом гарячкової думності і тоді в один віршовий текст лягає «забагато» раціоматеріалу — і вже здається, що це поетична малопроза («Світанок домантачив коси»; «Народе чорних рад і Чорноволів»; «Земля під ногами в хрестах, як барвінках»; «Це йдуть твої рятівники, народе»; «Чи ти ще є десь, Україно»)..
             Публіцистика — це не пустослів’я, це спосіб філософську змістодумність піднести високим регістром на душевне осягнення й сприйняття реалій та колізій з іррасвіту, ввертіти в почуттєву сферу ті ноти, що здатні естетично узагальнити побачене, почуте, переболене.   Б. Томенчук, може, й не сподіваючись, творить такі строфи, де кожен рядок вибухає думкою нестандартною, якоюсь ніким ще досі не зужитою: «іржа на знайденій підкові з’їдає долю й пам’ять»; «зітхну востаннє і жбурну в обличчя уперту правду»; «стояв мороз жорстокий, як тюрма»; «ішли селом малі колядники — то Україна йшла до воскресіння»; «на високі зійду пороги у забутому храмі честі»; «сторожа вся — в пилюці та іржі»; «стартують хлопці в цинкових скафандрах з планети болю»; «ми на руках носим, як дитину, за дужки декорацій нашу честь»; «я так втомився небо підпирати».
      Кажуть, що Б. Томенчук за інтелектуальною вибудовою — фізик, математик, а за складом характеру — лірик. Насмілюсь уточнити: лірик-філософ, лірик-соціальний прогностик, лірик, що стоїть не з лютнею, із звуків котрої скапують слова-сльозинки закоханих, а з твердим на міцність пером, під яким новаторською стихією озвучуються вироблені не псевдоболісні рядки, а мовби перешнуровані реальним відчуттям сторінки уже переболеної, перестражданої і ще нині омліваючої під ворожим тягарем націоісторії.
       Його болить-тривожить така масова вдатна і досить вдала перелицьованість, незбагненне пристосуванство і ревна служивість будь-кому, лише б протуманювалася користь на власний кон. Його аж до зафіксованого відкрито крикливого прозаїзму дратують ті, що вчора-позавчора носили полковницькі погони комунівської армії, а нині, як надуті індики, ходять із «соняшниками» на голові та з лампасами хорунжих на штанях, ті, що у вишиванках голосно раз прокукурікали на майданах й відтак назавше забули про тих, хто навік зостався «на долівках темниць», ті, що споро і далі розхитують Чумацький Віз.
         Б. Томенчук, мабуть, збагнув, що місія літератури — найперше здивувати читача, викликати словом усміх і плач, радість і журу, любов і зненависть — отой незлічимий відтінками спектр дихання душі, у горнилі якої є достатньо різного «матеріалу», суть тільки в секретах можливості, усвідомленої готовності роздмухувати пізнавальну ватру, або ж усіма зусиллями гасити навіть перше, ледь помітне, жевріння скіпочки-розпалку — уздріти новину. Бачите, погодьмося, що рядками («конає сплюндрований шлях»; «сумним журавлем закурличу»; «ходить босий дощ»; «слова твої оголені, як нерви»; «заплаканий крик поїздів»; «дзвенить, як розмінна монета») не здивуєш, а ось розкрити, як у весняному лататті, те, як «лошатко в ліловому вересі цілує росу молоду», як «дзвін з нудьги позеленів», — це вже з розряду майстерності!
        Скільки-то треба знати, як це небуденно слід налаштувати душу, аби почерпнутий чужий досвід перев’язати власним пережиттям і прочуттям, щоб ось так містко виогранити словами: «Скривавлена правда пергаментів».
           Поет хоч і сягнув високих щаблів інтелектуального зростання, все ж залишився до глибини «патріархальним». У його віршах мовби заново сходять, як зорі, детальки побуту, рідної хати, обійстя, маминої печі, татового поруху правицею.
          Б. Томенчук на диво прозірливий і проникливий лірик, його почуттєва стріла то гостра й далекосяжна, то делікатно-оспівна і м’яка, аж тепла на дотик, вона не ранить, вона діагностує й заліковує: «Сто тисяч сонць, та лиш одна заграва, — коли до уст торкаються уста»; «Маленька жінко. Не печальтесь так: вертаються дощі простоволосі»; «Мамо-матусенько — казко, місяць забрів у ріку»; «Аж скрипнув дуб, як засув древніх брам, щоб ще до ранку заховати зорі»; «Троянди цвітуть. З колючками»; «Печальним птахом впав пожовклий лист, і ліс завмер банально урочисто»; «Йду на мамин голос, записаний на нотний стан дощу»; «Нарозкидала осінь під тополями нудних листів розкішні тиражі»; «Не снися, не муч, не шматуй мої ночі. Не рвись, як ріка крізь порожні млини. Явись мені, ніби кара за злочин...»; «А місяць приліг на Чумацькому Возі, і хмари бредуть, як по травах воли»; «Стояли дві душі, як біль серед води, але на береги не прагли озиратись».
           Поетичне сонцестояння Б. Томенчука високе й яскраве, його образно-змістовний темарій, як у бджолиних сотах, заповнений вщерть зримим і небаченим, відчуто пережитим та уявним. На матрицю новаторства він сміливо, а деколи й якось несподівано, неунормовано досвідом своїх попередників складає у логічну сполучуваність усталене й уживане системою образного вираження («сліпий дощ») з суто філософською ходою до узагальнення («За межу ідилій», «Зрячий світ», «надщерблений світ», «Земля обертається, наче локатор», «обставлено світ дзеркалами облуди», «глузує час, немов свавільний гном»,
«ѕ ще не зраджений Христос, наївний і довірливий, як спомин»).
           Багатьом його віршам притаманна сюжетна сакральність. Небо, Сповідь, Молитва, Постаті із Святого Письма — не антуражні рамці, за які автор кладе рядки, ні, усе це — світоглядний фундамент, ті підмурки, на яких вивершується словесна будівля, це той смислоутворюючий затакт, що веде, мов нотоносцем, чітку, ясну й опромінену абсолютом думку («Знову живем як пропащі»; «Змовчи. Схаменисяѕ»; «із напівтіней вийде віртуоз»; «Стосотий раз запіє півень тричі»; «Торговці в храмі і навколо храму»; «Оце відбув, нарешті, Гетсиман»; «Серед поклонів, галасу й хули»).
               Направду треба мати багато чого в душі й за душею, аби так тонко спектрувати загально соціальне на конкретний стан власного передчуття й прочування, відчутого й очікуваного: «Знову чатують глухі сторожі в залі органній моєї душі»; «Зойкнуть і згаснуть печальні вогні — пісню повісять на мертвій струні»; «Хтось вистраждав собі вимогливу присутність — ви свічечку німу від згадки запаліть»; «Не живемо — оправдуємо вибір, обачливі на кожнім віражі. і забуваєм про четвертий вимір реальності. Про глибину душі».- із багатьох віршів відзвучується поетова спокутна сповідальність, роздумуюча тиха мелодія, що орамлена болісною тональністю за свої і наші гріхи: «за землю, у брехню закуту»; «знов подібна дорога на хресну»; «прийми мою нездатність до покори.., навчи стерпіти славу і докори».
        У поетичному арсеналі Б. Томенчука і величальна, наче великодня лексика, і, здавалось би, щоденна, «вжиткова» словестія сокири і решета, ріки і дзвону, багаття і грому, дощу і неба, квіту й цілунку, дороги і площі, усмішки та сивини. Але увесь цей скарб так тонко і точно згармонізований, що й натяку не виникає на неорганічність сусідування простих чи ускладнених морфем.
           Літератор однаково вправно і вдало оперує сучасною лексикою і фольклоризованими поняттями-виразами, чим доступний читачеві різного віку. Він найдосконаліше з нині відомих на Прикарпатті поетів «читає» село, не гоноровито, а таки гонорово тасує картини історичного проминулого і круто сучасного буття. Він, як диригент оркестру, то піднімає думку аж у позахмар’я, то стишено, наче зниження травневого метелика, опускає її на зарошену траву, на розквітлу вишню, на плесо ставка.
          Десь поет наче багатослівний, йому наче забракло строф, і він в’є-навиває, ніби лискуче пасмо на мотовило, аби був спорий міток, отих слів-думок, що через афористичне об’явлення розпогоджують асоціативну картину: «нерви доріг перевеслом чекань перев’язані»; «час — жорстока ріка, та шукатиму брід»; «розколоте небо освячує гріх»; «світ забув, що відплив ковчег»; «доля — музей старожитностей і сторомодності»; «хто швидко їде, той вчасно дома не бува».
            У поетичній тайстрі Б. Томенчука незлічима кількість новотворів, фразеологізмів та мовних зрощень («...час — то не годинник на стіні»; «світ заблудився, як вірш»; «знову — князі і смерди»; «в котрім вогні і як шукаю броду»; «вам так пасують хомути і ярма»; «траса — наше життя»; «в снігів у нас лише єдиний вимір»; «є німби, наче ярма або шлеї»; «цей світ реальний лиш на полотні»).
       Треба мати велику потребу в самовдосконаленні та продовженні вибудовувати свою душу в новітніх тривогах і надзавданнях, аби осягнути оцю вулканічну потугу, що її вершить Богдан Томенчук.

І хоча за фахом Богдан Томенчук математик, ще одна сфера його зацікавлень — література. Мабуть, під впливом прочитаних книг або ж від надміру емоцій свій перший вірш прикарпатець написав ще у 10 класі. Але закінчення додав уже в зрілому віці. Історію, яка в основі вірша, Богдан Томенчук розповідати не береться. Каже, що деталей не потрібно, “там же дідько ховається”

Вірші не надаються до деталізацій, вони ніколи не є репортажем, а швидше спогадом про можливе. Є сутності, котрі словом передати неможливо, принаймні йому. Небо диктує, він просто переповідає...Мотиви його творчості незмінні: людина, її світ і її біль.

“Сезон ненаписаних віршів” — то ностальгія за кожним подихом, котрий не встиг стати словом... Мотиви? Світ. Жінка. Істина. Війна. Підлість. Святість. Суть і метушня житейська.

Назва книги — має реальне підгрунтя, оскільки вірші поет не записував, а начитував і зберігав на гаджеті. Частину “відпускав” у соцмережі. Звідси і “ненаписані вірші”. Обшуки та вилучення техніки спонукали Богдана Томенчука зберегти свою поезію.

”Ця книжка постала з того, що я налякався, що телефон відберуть – і все написане зникне”, – був відвертий письменник.

До нової збірки увійшли поезії двох останніх років. У них багато чуттєвостті.

”Жодна моя книга не виходила в спокійних обставинах”, – маючи на увазі актуальне соціальне звучання більшості навіть чуттєвих поезій, сказав автор.

Йдеться про відгомін подій, які з близькими і друзями переживає письменник і які знаходять відображення в рядках і в емоційній картині його віршів.

«Силуети/Постаті» — п’ята поетична збірка Богдана Томенчука., що об’єднала громадянську й інтимно-філософську лірику автора. Упорядник видання письменниця Ольга Деркачова зазначає, що найновіша збірка поезій Б. Томенчука інша, у ній не дублюються теми, проблематика, образність з попередніх його книжок.

«Кожен вірш Богдана Томенчука — це своєрідна метафора. Тому маємо збірку нових метафор. Думали над тим, яким має бути формат, бо зміст — це добре, але форма теж важлива. Якщо попередні книжки складалися з трьох розділів, то тепер вирішили не повторюватися і зробити «книжку-обертайку». З одного боку — громадянська лірика, з другого — інтимно-філософська. Відповідно і назва сама напросилася «Силуети/Постаті», — розповідає О. Деркачова. — «Постаті» відкриває диптих про Шевченка. Це не якісь кон’юнктурні моменти, як на мене, це дуже важливо, тому що в Томенчука Шевченко інший, аніж той, якого традиційно подають на святкуваннях. І дуже добре, щоб ми навчилися бачити правду з різних боків про ті постаті, про які говорить Богдан Михайлович. «Постаті» і «Силуети» — як близнюки, наче різні, але одне без одного не мисляться».

Богдан Томенчук наголошує, що в збірку ввійшли вірші написані за рік після презентації попередньої книжки «Місто героїв та понятих», що відбулась торік, також у жовтні. «Там є вірші, навіяні роздумами про те, хто ми, чому ми, такі мудрі й потужні, обрані в Бога, стали народом-аутсайдером, — зауважує автор. — Є думки, пов’язані з Тарасом Шевченком, Володимиром Великим, Мазепою, Марком Боєславом, а також — із роллю слова, бунту, творіння в нашій історії. і є силуети, це, думаю, всі ми з вами сущі, можливо, вже потроху стаємо постатями, тими, хто цю історію творить. А можливо, хтось просто присутній в цій історії, і ця присутність також має бути доброю і світлою».

Власне завдяки І. Гринику чимало віршів Богдана Томенчука стали піснями. В його творчому доробку є 22 пісні на вірші Богдана Томенчука, першу ж написав 12 років тому. Він каже, що основними темами віршів нової збірки є Україна, Бог, жінка, тобто вічні теми, які хвилюватимуть завжди.

3. ТЕРПКЕ ВИНО СПОКУСИ І СПОКУТИ

("Німі громи" та "Місто героїв і понятих")

           Богдан Томенчук, хоча і не є професійним філологом, за фахом він математик, – має автентичний талант поета. Він чує слово. Вміє імпровізувати. Його імпровізації – політичного, інтимного, особистого характерів є влучними, дотепними, іронічно-гумористичними, сатирично-дошкульними. Він має ораторський хист і вміло його використовує у поетичній практиці. Він добрий декламатор своїх віршів. Майже третина його віршів із останньої книги є нічим іншим, як якісною і талановитою мітинговою поезією. Найколоритніші тут: „Усе продається. Ми всі – як на ринку...”; „Мерзота вічна, ніби мерзлота”; „Те самозречення Господнє...”; „І хам увійде першим у врата”; „Всього було – і пишності, і прощ”; „Скільки раз я волав: „ І ти, Бруте?”...
           Окремі з цих віршів виходять за межі мітинговости і є такими гнівними поетичними: „Припасують портрет до старих образів”; „І ти на це чекала trzystalat...”; „В цій захеканій грі...”; „Це – твоя неприкаяна вічність”; „Серед поклонів, галасу й хули...”; „Ну ось і все. Затих, нарешті, Гімн...”. Вірші такої наснаги і такої любови-мсти знаходимо у Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Євгена Маланюка, Володимира Базилевського... Це сильний і потрібний досвід. Він потрібний, як відро холодної води на наші інертні душі. Хоча сьогодні, власне сьогодні, навряд чи є потреба „метати громи”, нехай і німі, – один із віршів Томенчука закінчується такими рядками:
За право жити, погляд
      не підвівши,
На злій межі півправд
      і півнеправд
Душа від болю вибухає
      віршем...
           Після ознайомлення з творами Б. Томенчука із його поетичних збірок «Німі громи» та "Місто героїв і понятих" , ми можемо зробити перелік основних тематичних груп віршів громадянського звучання. Насамперед такі: тема приналежності ліричного героя до рідного народу, тема місця й ролі поета й поезії, тема любові до України, тема цінності високоморальних родинних стосунків, тема необхідності й важливості достеменно знати історію рідного краю, тема самоідентифікації людини з рідною нацією та українцями як народом, тема показу української ментальності, тема морально-етичних українських ідеалів, тема героїчної смерті во ім'я народу чи держави, тема чесності, правдивості, сповідування народної моралі, турботи про екологію, а також культуру поведінки, бережне ставлення до української мови. Можна виділити важливу й актуальну проблему: чому саме громадянська лірика не втрачає своєї животрепетності протягом багатьох десятиліть і навіть століть, постійно відвойовує собі першорядне право на існування.

У вірші "Білим світом, де торг і борг" Б. Томенчука, на мій погляд, закцентовано увагу на тому, що надмірне збагачення одних і крайнє зубожіння інших у нашій державі може призвести всіх нас до трагічної розв'язки - Україна взагалі зникне з карти світу:

"Білим світом, де торг і борг

Розкидають людей, як віхті,

Йде зажурений босий Бог

І з розпуки кусає лікті.

У потопі жадань і черг,

Де хитрують усі і кожний,

Світ забув, що відплив ковчег,

Цього разу такий порожній"

Образ Бога у цьому творі треба розуміти, власне, як уособлення того сприятливого моменту, який в України наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. довгий час тривав, але можновладці не використали його для продуктивного державотворення. Порожній ковчег, який уже відплив, - це загрозливе становище, щодень менша ймовірність уціління України як держави й повноцінного існування нашої нації.Якщо він відплив порожнім, то значить, що серед українців не знайшлося праведників, які мали право врятуватися! А чому ж це сталося? Тому що всі старалися залишитися бодай із чимось матеріально цінним, хоч трохи збагатитися, адже влада сама десятиліттями крала й грабувала, ще й привчала до цього простий люд, який погоджувався, наприклад, на заробіток у конвертах, щоб не платити податки, на субсидії і пільги, хоча натомість мав би вимагати достойної оплати своєї праці та високих пенсій, адже в такому випадку жебрацькі подачки, замасковані під різноманітні дотації, нікому не були б потрібними! У вірші "Це - твоя неприкаяна вічність..." є такі слова:

"... Твій кавалок біблійної суші –

При дорозі від альф до омег

Ти ж невинна, що зсучились сущі,

Й на дрова розікрали ковчег."

Роздоріжжя як місцезнаходження України в Європі - не просто перехрестя, а, на думку автора, вибір між альфою чи омегою, тобто початком або кінцем. Образ "сущих" - це уособлення насамперед тих, хто при владі, а не просто всіх жителів України. Саме властьімущі й повинні з усією строгістю відповідати перед законом. Мене вражає, що Україна з цього вірша постає мало не жебрачкою, єдиним товаром і маєтністю якої виявляються кози; якщо трактувати у прямому значенні такий образ, - типова худоба-годувальниця найменш забезпечених сімей, а в переносному - мізерне існування. Усім відомий фразеологізм "устигнеш із козами на торг", тобто натяк, що й так передбачається надто малий зиск, аби з таким дешевим товаром вирушати ні світ, ні зоря на багатолюдний ярмарок. Поет пише: "Україно моя недолуга,

Знову кози твої на торгах,

Знов збезчещена, ніби прислуга,

А безчестили пан і слуга.

Ти стоїш на розпутнім розпутті,

І сплітаєш дощі у шнурок,

І регочуть неправедні судді,

Що мотаєш цю вічність, як строк."

Згвалтована Україна-повія (у Б. Томенчука - не тільки всеможним паном, але і його слугою, тобто двічі упосліджена, принижена до краю колонізатором та його українськими підлабузниками, власне, національними зрадниками), - центральний образ багатьох поезій іншого відомого українського автора ХХ ст. - Євгена Маланюка. Чеський критик Мікулаш Неврлий називав таку авторську позицію стосовно рідного краю ненавистю з найбільшої, яка тільки може бути, любові: "Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лише той, хто був готовий за неї віддати своє життя". Проте ображена українська діаспора довго не могла простити авторові "Стилета й стилоса" образу України в іпостасі повії, яка уявлялася поетові не чим іншим, як "втіхою ката й матір'ю яничар". У Б. Томенчука цей образ ще трагічніший, ніж у Є. Маланюка. Коли читаємо рядки про те, що нібито Україна сплітає дощі у шнурок, то завжди зринає страшний здогад, що через своїх підлих дітей (недогромадян, а точніше - "недолюдків", як їх іменував Т Шевченко в посланні "І мертвим, і живим.") наша молода й тому дуже беззахисна держава готова повіситися, а "неправедні судді", ворожі Україні сили регочуть, що вічність українського народу перетворюється в довготривалий тюремний термін, адже підневільне життя не йде на користь ні Україні, ні її чільній нації.

Біблійні мотиви в поезіях Богдана Томенчука завжди накладаються на українські реальні події. Мойсей водив іудеїв по Аравійській пустелі 40 літ, незалежна Україна ж досі не є повноцінною державою, хоч топчеться на місці з 1991, тобто від часу останнього офіційного проголошення Української держави минуло чверть століття, а від часів УНР - мало не ціла сотня років! Навіть від кінця 90-х ХХ ст. пройшло вже більше, ніж половина того часу, який витратив Мойсей, щоб привести свій народ у Землю Обітовану, тож у середовищі українців мали б бути зримими зміни бодай у світогляді чи ментальності, але, образно кажучи, піски духовної пустелі й чужих зловтішних порад і злорадного глуму ховають усі добрі національні починання, а скоро заметуть навіть поводиря з його посохом як символом Богом передбаченої місії. Вірш "Аборигени ми, аборигени." саме на цьому ж і натякає:

"Аборигени ми, аборигени...

Сліпі прочани на своїй землі.

В слабких тілах згасають наші гени,

Бояться роси наших постолів.

Розвіємось, як пил Чумацьким Шляхом,

Забудемось, немов святі слова.

Стемніло. Ніч, як урна з нашим прахом,

А місяць - як щербата булава.

Такий від долі нам дістався посаг.

Тумани наші сиві, як віки.

В чужих пісках застряг Мойсеїв посох.

Нам засипають душі ті піски."

Образ "щербатої булави" - знову ж таки символ нашої неповноцінної державності, й темна ніч, порівняна з похоронною урною, у якій знаходиться прах українського народу, взагалі справляють на читачів зловісне враження. Від таких художніх засобів мені, наприклад, стає страшно.

Це ж викликає страшенну зневіру! Я прокоментую поезію "Оце відбув, нарешті, Гетсиман.". Якщо буквально розуміти сказане поетом, то нібито йдеться про Ісуса, адже поет описує всім відомі події з Нового Завіту. Тільки мені особисто чомусь на думку спадає В'ячеслав Чорновіл, який українцям-злочинцям і нацзлочинцям, бо ж усі ті, що мовчать і не протестують проти неправди, з самого початку вже автоматично беруть участь у злочині, а цей український політик, образно кажучи, не кому іншому, як українцям-перевертням дійсно виявився страшнішим від біблійного Варави. Мамою в цій поезії мені уявляється Україна, адже й у Шевченка вона виступає саме в такій іпостасі. Б. Томенчук пише:

"Оце відбув, нарешті, Гетсиман.

Де найвірніші відреклися тричі,

Хоч обіцяли, дивлячись у вічі.

Так стала правда горсткою обман.

Я, Божий Син, йду до людей на суд.

Ще світить небо клаптиками цедри,

І ти мене також зречешся, Петре. –

Так мусить бути в царствії Заблуд.

А знов зберешся з духом, то приходь,

Немов той час, коли я сяду справа –

Я їм страшніший буду, ніж Варава,

Бо він - не я! - їх суть, їх дух і плоть.

То аж чи лиш - тих тридцять троє літ?

Що вчив Отець - одні слова химерні?

Вмру на хресті - увесь в крові і терні,

Щоб їм належав, Господи, Твій світ

Благаю, Отче, маму бережи,

Бо я вже йду в свою дорогу хресну.

Хоч вірю, Боже, що таки воскресну,

Але чи варто, Юдо мій, скажи?

Але ж виникає прикра думка: якщо навколо скільки іуд, то чи варто для їхніх дітей і внуків будувати стерпні умови життя, тобто державну Україну, вільну й багату?!

Відповіді на ці болючі запитання повною мірою дає вірш Б. Томенчука " Не озирайся на свої хрести.":

Не озирайся на свої хрести,

Як полотно, печалями розшите.

Ти міг вмирати, щоб перемогти,

Але не вмів перемогти, щоб жити.

І знов тобі сім кіл, як сім попруг,

Бо час жорсткий, а в долі - інший вимір.

Після надій, розчарувань, наруг –

То де він є, твій безпомильний вибір?

Невже твій хрест - таки самі хрести?

Ти ж сам собі спасенний і Спаситель –

Вмирати вмів, аби перемогти.

Коли вже переможеш, аби жити?"

Отже, і наш народ мусить навчитися не просто боротися, а омріяну й вистраждану перемогу використовувати з користю для себе і своїх нащадків! Припускаю, що при сприятливих умовах навіть діти сучасних українських іуд можуть зрости свідомими громадянами, патріотами й героями. Молодь завжди готова до виправлення помилок старшого покоління, але для цього треба високих морально-етичних взірців, треба навчитися гордитися своєю державою, а не соромитися її.

Перевертні і зрадники характерні для "смутних часів". Якщо держава сильна й могутня, відщепенцем ставати жодній у ній людині нема ніякого смислу У кожного повноцінного громадянина у сприятливих умовах востократ зростає віра в себе, власні сили. Натомість у вірші Б. Томенчука "І під страхом неправого суду..." є грізне застереження тим, хто сьогодні намагається встигнути розбагатіти на відступництві. Ліричний герой цього твору - сильна особистість. Українським іудам він нагадує про осику - дерево, на якому таки кінець-кінцем повісився той, хто зрадив Ісуса Хреста:

"І під страхом неправого суду

Не піду до неправди в зяті.

В мене є персональний Іуда?

Значить, я щось вартую в житті...

Ще натягуєш пиху на пику,

Ще замацуєш нам прапори,

А твою небіблійну осику

Вже в твій ріст нагинають вітри.

Поезія для мене асоціюється з віршами В. Симоненка "Древній, обікрадений народе!" та "Де зараз ви, кати мого народу?", у яких ідеться про те, що національні зрадники - це лише підтвердження факту, що народ таки чогось вартує, а тому житиме вічно:

"Виродки - підтвердження суворе,

Що живеш і житимеш повік!"

"Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!"

У наш час до зрадників українського походження, які проявили свої личини на Донбасі, створивши ДНР і ЛНР та посівши в маріонеткових утвореннях керівні посади, ставлення народу відверто негативне й осудливе, а їхні навіть виразно українські прізвища сприймаються як ознака свідомо вчиненого ними зла, і тому як риса найпідліших зрадників.

Чого саме вчать щойно проаналізовані нами вірші Б. Томенчука? У чому полягає виховна роль таких поезій?

Мені здається, що це такі важливі морально-етичні орієнтири, як любов до рідного краю, високу свідомість і відповідальність, стійкість, усвідомлення власної причетності до майбутнього свого народу. Я стверджую, що громадянська лірика Б. Томенчука упевнила мене в необхідності сповідувати національні ідеали, не йти на жодні компроміси із совістю заради примарних благ і високих, добре оплачуваних посад.

Також можна розглянути питання ролі й місця в суспільстві рядових українців. Розпочнемо із переліку позитивних і негативних рис української ментальності й визнаємо багатостолітню поневоленість України причиною негативних ознак у нашому менталітеті.

- Вірш "Нам витерти б сльози з батьківських облич" своїми найбільш промовистими рядками:

"Нехай хтось пішак, та зате - прохідний –

Ми квапимось руку подати.

А честь - у куток, а в душі - вихідний

Червоної й сірої дати" - суголосний поезії цього ж автора "Сумного Бога найсмирніший люд..":

"Сумного Бога найсмирніший люд,

Про що твої молитви небайдужі,

Як на всесвітнім ярмарку облуд

Розпродують пісні твої і душі

Твої у муках роджені сини

І доньки, ніби вишні світанкові,

Про що були твої солодкі сни,

Коли іржа на знайденій підкові

З'їдає долю й пам'ять.

Голосам твоєї правди, як лелекам в клітці,

Так хочеться в розлогі небеса,

Та час завмер собакою на хвіртці".

Обидві поезії - про горезвісний український комплекс меншовартості. Антон Чехов писав, що людина повинна вичавлювати із себе раба кожного дня, отже, явище очищення від рабської поведінки як скверни довготривале й трудомістке. Українцям, які більше ніж 300 років жили у колоніальній залежності, за два з половиною десятиліття свободи, а до того ж - у складних соціальних і політичних ситуаціях, почуватися справді вільними громадянами не просто. Закономірно, що й автор та його ліричний герой також переживають тяжкий катарсис, страждають від усвідомлення власних пороків, хиб, а водночас гірких прорахунків і помилок українських економістів та політиків, "дикого" бізнесу, вседозволеності й ненажерливості генетично рідних скоробагатьків:

"Таке життя, такий звіринець,

Такий суцільний дарвінізм.

Бредеш цим світом, як чужинець,

Між прапорів, могил і крижм..." (вірш "Таке життя, такий звіринець.") або "Надокучливий дзенькіт монет,

Притворяються ликами морди."(поезія "Надокучливий дзенькіт монет."). Прапори, могили і крижми, а останні - як залучення до нації наймолодшого покоління, для якого церковний обряд хрещення і крижми як долі стає посвятою у свідомі українці - важливі ознаки перехідного періоду в Україні, становлення народу як свідомої нації. Та найбільше мене вразив неприкритою правдою теперішнього українського життя, навіть панорамним оглядом усієї України вірш "Припасують портрет до старих образів.":

"Припасують портрет до старих образів.

Намалюють себе й на банкнотах,

І приглянуть місця в пантеоні князів,

Поклянуться на давніх клейнодах.

Навіть пустять сльозу про жахи таборів,

І прикриють, як в сауні, сором

Хто парчею зітлілих твоїх прапорів,

Хто футболкою із Чорноволом.

Певно, гени пропащості стогнуть в тобі –

У глибинах забутого коду,

Бо не знаєш сама, що зачнеш у ганьбі

Ситу вічність чужого народу."

. Образ сучасної України тут більше ніж трагічний. Наша держава знову ж таки постає покриткою, яка нібито ще й народженням байстрят і яничарів збирається гарантувати продовження у наступних віках не своїй, а чужій нації. Такі гіркі слова заставляють потенційних читачів не чекати, що все негативне в суспільстві минеться само собою, а при першій же нагоді брати на себе відповідальність за нинішній і завтрашній день власного народу.

Я читала вірш Б. Томенчука "Ну ось і все. Затих, нарешті, Гімн." своїм батькам, які брали участь у протестах під час революції Гідності, а також бабусі, яка була на Майдані ще під час Помаранчевої революції. Бабуся аж розплакалася від тієї неприкрито страшної правди, яку у своєму вірші сміливо виголосив поет:

"Ну ось і все. Затих, нарешті, Гімн.

Розвіялася прахом ейфорія,

Ходімо, друже давній мій, ходім –

Бо без півлітри це не зрозумієм.

Не вистачає навіть матюків

Переповісти провінційну прозу

Цих жіночок охайних і дядьків,

Котрі ходили на Майдан по розум.

Їх спродали, мов крам за півціни,

Про Україну говоривши з болем.

А Україна - це якраз вони.

Немає іншої. І не було ніколи.

Їх кинули на тлумищі століть,

Коли гуділа переможна тризна.

А сива мама, ніби храм, стоїть

В селі, де починається Вітчизна."

Я не погоджуюся, що поезії Б. Томенчука песимістичні. Вони драматичні, але не песимістичні! Навіть у цьому вірші присутність образу матері засвідчує невмирущість нашого народу.

Цілком підтримую таку думку. Мотиви у громадянській ліриці Б. Томенчука можуть бути сумними, але зневір'я автора не відчувається в жодному віршованому рядку! Ліричні герої і ліричні персонажі стійкі, витривалі, сильні духом, двожильні, як, до речі, загалом усі українці. Вірш "А ти ніби не знав дотепера..." у зумисно довірливій розмові з уявним адресатом переконує читачів, що ворог ніколи не визнає за українцями їхньої правоти, а тому й надалі безпідставно чіплятиме образливі тавра:

"А ти ніби не знав дотепера,

Що цей метр квадратний плечей –

Вже віддавна "цинічний бандера",

Що від Богом забутих ночей,

Як збідовані мама і тато

У свої не найкращі літа

Таки зважились сина зачати

У тих невеликодних постах.

Хоч на клопоти було завізно,

Хоч, здавалось, настав Божий суд,

Показали на серце: Вітчизна

В тебе сину, де ми, і - отут.

Проте, як свідчать завершальні рядки поезії, наша нація як імунітет від подібних ворожих політичних інфекцій виробила непроминальні святині: батьків, родинний дім, душу, серце, Україну. Навіть у найтяжчі часи кожен з нас повинен пам'ятати, що далеко не всі вступають у торги з совістю, стають зрадниками. Сила духу народу, на мій погляд, найбільш зримо, а при цьому дуже прозаїчно показана в поезії "То нас правда докупи згромадила.":

"З того боку, братове, - братва.

Хай би як нас біда колошматила,

Нас - кулак. Ми - як Божі слова,

А не вівці. І світ - не пасовище.

Небеса - не для їхніх пісень.

Де вони постають - там румовище,

А за нами - світає цей день."

Виразна перспектива перемоги українського народу в цій поезія явна.

Тільки як же бути з віршем "Якась суцільна Сицилія."? З його рядків Україна взагалі постає державою суцільних мафіозі і кримінальних злочинців.

Як на мене особисто, то не тільки суто в такій іпостасі. Навпаки, автор наголошує, що найстрашніший етап кримінального свавілля уже пережито, більше того, дорогою ціною і навіть кров'ю заплачено за завтрашнє щасливе майбутнє України, українського народу:

"Якась суцільна Сицилія,

Помножена на Гундорас.

Як падала наша Бастилія,

Руїни накрили нас .

Що трапилося із мріями?

Де ділися по одній?

О, ці поставали повіями

У світу на Об'їзній.

А де ж ті гарячі голови,

Ну ті, що нехай їм грець?

Покрились кривавим поливом,

Бо так захотів свинець.

А де ж ті соколи-віхоли,

Що їм до колін моря?

Якраз за моря й поїхали

І зниділа їх зоря .

А де ж ті, що завтра збудуться,

Зійд?, як свята печать?

Вони ще в любові туляться,

Чекають пори зачать.

І вирвуться з осоружності

На сто молодих доріг.

І просять від нас лиш мужності,

Аби народити їх.

Бо нами світи розорано

І навіть Чумацький шлях.

Тому й виглядає зоряно,

Що в предківських мозолях."

Майбутнє - у руках нації, а вона вже змужніла і змінилася на краще. Поезії Б. Томенчука про українські втрати в АТО - яскраве підтвердження тому, що народ навчився збройно відстоювати своє право будувати власну державу. Вірш "Як у дитинстві, будуть нести." викликає в нашій пам'яті багато подій, які практично кожного читача здатні зробити свідомим громадянином України: "Як у дитинстві, будуть нести.

Лиш не на маминих руках.

І будуть почесті по честі

Під небом у гірких зірках.

Розірве душу мідь оркестрів,

Блиск генеральських орденів.

Сніги лягають, як реєстри

Твоїх віднині вічних снів.

То мінус межи дат чи риска?

Плюси в снігах чи лиш хрести?

То ще війна чи вже зачистка

Народу від таких, як ти?"

Звичайно, вороги раді б знищити всіх справжніх патріотів, зробити генеральну "зачистку" найбільш свідомих, тобто цвіту нашого народу, але це їм ніколи не виявиться під силу, незважаючи ні на більше байдужий, ніж активно осудливий у ставленні до війни на Сході України світ, ні на плани агресорів і доморощених сепаратистів. Смерть ще одного героя АТО Богдан Томенчук показує саме на такому далеко не привабливому тлі всесвітньої байдужості до того, що коїться на Сході України:

"Він помирав. Стояла люта спека.

Стікала кров руда в руду траву.

На крилах небо ніс кудись лелека,

Напружуючи зойк, як тятиву.

Ще пахли порохом порепані долоні.

Явився ангел відпустити гріх.

. Асвіт ганяв по світу покемонів,

І він за світ тримався, поки міг." (вірш "Він помирав. Стояла люта спека."). Проте з віршів про події в АТО мені найбільше імпонує поезія "Боже, з чиєї волі.", яка має виразні як громадянські й патріотичні, так і філософські мотиви та містить архетипні образи, стійкі асоціативні ланцюжки:

"Боже, з чиєї волі

Вишили, як уміли,

Мами синочкам долі

Хрестиками прицілів?

Вміла-м нанічкувати,

Як же тепера, синку,

Долю припасувати

До сорочини з цинку?"

Усього вісім рядків твору, але вони дуже влучні, прості й щирі, як і непідробне горе матері, що на гібридній війні на Донбасі втратила сина.

Можемо зробити висновки до цієї тематичної підбірки віршів: мова йде про героїзм, навіть самопожертву во ім'я України. Ми дійшли думки, що більшість проаналізованих нами поезій належать до патріотичної лірики як підвиду громадянської, але в Б. Томенчука нема характерних для патріотичної лірики менторських настанов, "холостих" крикливих закликів. Автор здебільшого спонукає читачів самим робити життєвий вибір, особисто оцінювати подану в окремо взятій поезії ситуацію.

Аналізовані твори, у яких діють античні або реальні українські герої, подобаються особливо.

- Поезія "І стоїть твоя зранена тінь." Б. Томенчука попри відголоски античних сюжетів має суто український колорит. Епітет "хрещата" на увиразнення образу Касандри підказує нам, що насправді йдеться не про античну, а українську історію в образі античної пророчиці-віщунки:

"І стоїть твоя зранена тінь

На руїнах оглухлої Трої.

Так майстерно придуманий кінь,

Так бездарно вмирають герої.

Обладунки у тебе не ті.

І ворота скриплять, як лещата.

В нашу Трою ідуть поняті,

Аж волає Касандра хрещата.

Ти чекаєш на поміч світів?

Вони вміють значуще мовчати.

В нашу Трою прийшли поняті,

Їх проспали захмелені чати."

Образ понятих асоціюється з нібито доброзичливцями із ОБСЄ, які вдають, що тримають під контролем ситуацію і цим стабілізують воєнні події на Донбасі. Поняті, згідно чинними кримінальними кодексами багатьох держав, мають свідчити, що певний юридичний акт, наприклад, обшук, було проведено за передбаченими законом вимогами. На Донбасі ж представники ОБСЄ неодноразово заявляли, що обстрілів українських позицій і мирного населення в "сірих" зонах вони не чули й не бачили, а такі слова засвідчують лише фальш. У відповідній поезії Б. Томенчука понятих нібито проспали українські вартові, отже, вони пройшли в іпостасі ворожих диверсантів. Троянський кінь тут - це утворення ДНР та ЛНР нібито як волевиявлення народу, хоч насправді подібні події кваліфікуються як махровий сепаратизм і строго караються, що було б і зроблено, якби подібне відбувалося, наприклад, на території тієї ж таки Росії, що насамперед і найбільше зацікавлена в новоутворенні Новоросії на українських теренах. Поезія "І стоїть твоя зранена тінь..." аж волає до свідомості представників нашого народу, застерігає від допущення подібних помилок і непокараності винних за державну зраду.

Образ Сізіфа у поезіях Б. Томенчука - це образ роботящого й цілеспрямованого свідомого українця. Саме людей такого характеру найбільше остерігається будь-яка влада, у тому числі й українська, тому найчастіше кидає їх за ґрати. Вірш "Хосен, панове, і резон." саме про це:

"Хосен, панове, і резон.

А решта - недолугі міфи.

Що для Сізіфів світ - СІЗО,

Переконаєшся, Сізіфе.

Тут не минається сезон

Для тих, котрі живуть, бо тирять.

А білий світ таки СІЗО

Отим, що пруть і свято вірять."

Образ Сізіфа, як і образ Ікара, незважаючи на їхню апріорі передбачену поразку, навіть в античні часи вважався гідним поваги.

Вірш "І знову вийде все, як за Шекспіром." переконує читачів, що людство й окремі народи всоте наступають на ті ж самі граблі:

"І знову вийде все, як за Шекспіром.

І знову вибір, доле, бути чи.

І переможець буде зватись Пірром,

І вдома пригадають плачучи."

"Змішування" сюжету "Г амлета" з античною фразеологією в цій поезії як алюзія зумисно наштовхує читачів на думку, що кожен Гамлет отримує піррову перемогу, отже, найважчі людські потуги оплачуються стражданнями. Якщо прикладати цей вірш до Томенчукових типових образів українців і того, про що ми вже говорили раніше, закидаючи поетові, що не в кожному вірші подає взірцевих героїв, то мусимо визнавати, що замість надуманих образів-персонажів автор відтворює справжню і не підсолоджену вдавано-оптимістичну картину українських реалій. Думаю, така позиція - набагато важливіше, ніж сповідувати "шароварщину" і голослівно спонукати до подвигів чи стійкої громадянської позиції, якщо сам особисто не можеш бути взірцем для наслідування, наприклад, воювати в АТО.

Образ В'ячеслава Чорновола у громадянській ліриці нашого поета-земляка - не просто історична постать. Це своєрідний символ України й народу в їхньому нерозривному поєднанні. Той, хто афішовано носить портрет В. Чорновола на футболці, - ще не завжди й не обов'язково патріот. Найчастіше це лицемір, котрий ховається за той патріотизм, якого взагалі не має в душі, а тільки демонструє на одязі. Вірш "Народе чорних рад і Чорноволів." про це свідчить якнайкраще:

"Народе чорних рад і Чорноволів,

Твій піт чоренний - з блиску лемешів,

І краплі крові, ніби згустки волі,

І крихти хліба - з тих самих ножів.

З твоїх волів сміються на кориді,

Себе питаєш, ставши на кону,

Хто вкарбував у тло дереворитів

Твою поразку і твою ціну?..

Хто нашептав твій страх і твій параліч?

І що відшепчуть орди знахарів?"

Поет зіставляє те, що не можна звести до спільного знаменника: чорні ж ради - перевороти, зрадницькі затії, а Чорновіл - символ величі національного українського духу . Думаю, що найбільш вагомими є два останні рядки вірша, адже український віками ворогами плеканий страх, що не дозволяє випрямити плечі, й "орди знахарів" - удавані доброзичливці - здатні звести нанівець здобутки української національної ідеї, про яку вів мову ще Пантелеймон Куліш.

Поезія "Франковий диптих" мені сподобалася особливо, адже автор недарма вживає ключове слово "пролог" - ідеться ж бо про геніальний вступ до поеми "Мойсей", у якому Іван Франко висловив своє непідробне вболівання за долю українського народу:

"Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкрити!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізніх

Палитиме, заснути я не можу".

Нація належно не оцінила титанічну місію Івана Яковича, не забезпечила йому більш-менш стерпне існування при житті, коли поет цього дуже потребував, ледве даючи раду злидням. Образ тепла від тіла живого кота на Франкових колінах, яким гріється умираючий поет, у поезії щемкий і болісний:

"Він далі гріє руки до кота

Десь у своїх ну геть загробних львовах.

Якась така вселенська глухота

Д' його прологам в наших післямовах.

А він насправді був лишень Франком.

Ніхто не відав - плаче чи не плаче

Під вікнами у долі байстрюком,

Що заробив лиш на тепло котяче".

Ще бентежить вірш Б. Томенчука "Горять ікони, як сухі поліна.". Враження від цієї поезії, чесно кажучи, у мене чомусь лише негативні. Я розумію, що людина може вважати себе вождем народу, як це робив поет Є. Маланюк та представники уряду УНР в екзилі, але насправді всі вони, у тому числі й особисто "кривавих шляхів апостол" , реально вплинути на здобуття державності Україною, яка тоді входила в СРСР, не могли попри всі свої бажання й намагання. Від поетів, навіть таких геніальних, як Т. Шевченко й Ліна Костенко, неможна вимагати їм не притаманних дій. Справді, митці здатні спонукати свій народ до зрушень, вести героїв на подвиги, совістити правителів, але управляти державою вони не мають жодних повноважень. Я думаю, що ліричний герой Б. Томенчука намагається перекласти на плечі Ліни Костенко тягар вини за все, що в Україні не збулося:

"Горять ікони, як сухі поліна.

Вогонь в печі ввихається, як змій.

Як вам живеться нині, пані Ліно

В довколишній самотності німій?

Як там берези, айстри й хуртовина,

У гобелени зіткані дощі?

Як Ваш народ, і в чім його провина,

Що біль не вистигає в тій печі?..

Як зашморг той, що в нім не Чураївна?

Як ідоли, обтесані в хрести?

І як ота забута Україна,

Котру без вас не сміємо спасти?..

Така авторська позиція, на мій погляд, - безцеремонність у поводженні з генієм нашої доби. Коли перечитуєш вірш, то багато разів перепитуєш себе, чому це ми без присутності в реальному протистоянні владі й ворогам Ліни Костенко особисто не сміємо рятувати Україну? Здається , що якби Ліна Костенко з'явилася на Грушевського чи Інститутській у момент кривавої масакри під час революції Гідності, люди, скоріше за все, не дозволили б авторці "Марусі Чурай" ризикувати життям. Я не вважаю, що цей вірш Б. Томенчука з точки зору читаючої публіки похвальний. Саме за такі поезії, як об'єктивно стверджує сам автор у творі "Пограю із п'яною долею в карти...", і вилазять боком "жарти / Про всіх найсвятіших із наших небес" . Ліна Костенко своєю геніальною творчістю в тоталітарні часи оберігала український народ від повного занепаду. Вона не заслуговує дорікань і критики, а не те, що звинувачень у неіснуючих гріхах. Автор пише, що без духовного лідера народ боїться приймати найважливіші рішення. Тут звучить авторський докір не Ліні Костенко, а народові, який без неї не сміє себе і свою державу рятувати! Найлегше - звинуватити когось, а не себе самого за бездіяльність чи легкодухість. Найлегше - перекласти проблему на чужі плечі, на вождя, генія. Наша нація увесь час прагне від своїх найбільших авторитетів не просто рішення чи поради, а моментально діючих ліків проти всіх вікових болячок. Це також негативна риса в менталітеті народу, і її треба позбуватися!

Висновок

            Богдан Томенчук – один із найкращих поетів-публіцистів, яких дала українська література доби незалежности. Громадянське звучання, соціальний контекст його віршів очевидні. І такі вірші завжди будуть потрібними.. Не має значення час. Українська специфіка, – ми вічні патріоти боротьби за свободу і вічні раби животіння у свободі. У Богдана Томенчука ця особливість відчитана і відчута на власному досвіді.
          Інший пласт поезії Богдана Томенчука – інтимний. Томенчук гарний лірик. І тут теж додається та особливість його інтимних віршів, що вони написані зрілим чоловіком, який теж має свій великий досвід Любови. І що найголовніше, – ліричний герой віршів Богдана Томенчука не розгубив у собі ніжності і вміння співати хвалу коханню.
       Є у цій книзі кільканадцять віршів, їх майже двадцять, які б відзначити як особливий прорив поетичної душі. Це справді яскравий вибух почуття: „В світі дикому, аж божевільному...”; „Це вже було – Геракли й Геракліти...”; „Ми пілігрими в просторі і в часі...”; „Маленька жінко в променях сивин...”; „Зима – неначе на чиєсь вінчання...”; „Хлоруєм слово. А нащо?”; „Смієшся: граю на одній струні...”; „У світі, де банкети і банкноти...”; „Клаптик ночі чужої – уривок довічного суду”; „В часи плебеїв і прагматиків...”; „Серед всія і всіх в просторах зорепаду...”; „Чужа зоря застигла у вікні”; „То наш горить вогонь чи тиха пісня лине?”; „Така вже біографія в народу...”; „Остогидло. Раб істин убогих...”; „Пізнав усе – від посту до коханок...”; „Розорена душа – прийшла орда чужинців”; „...Не озирайся на свої хрести...”; „Такий туск, такі тлуми плачів...” та інші.
     Одним словом, Богдан Томенчук – поет справжній. Мені б хотілося, аби його світ відкрився для багатьох читачів. Тут стільки глибоких переживань, стільки всерозуміння і болю, любови-мсти, любови-спокуси і любови-спокути, яку просто так не придумаєш і не вигадаєш, тільки проживеш і вистраждаєш. Оце той досвід, який, попри всі максималістські крайнощі, ніколи не буде байдужим для людини. У цьому сенсі поезія Богдана Томенчука із розряду актуальної, а сам автор заслужив на свого читача...

Список використаної літератури

1.Томенчук Б. Місто героїв і понятих / Богдан Томенчук. - Брустури: Дискурсу, 2016. - 242 с.

2.Томенчук Б. Німі громи / Богдан Томенчук. - Коломия : Вік, 2007. - 320 с.

3. Баран Є. Терпке вино спокуси і спокути : [про зб. поезій Б. Томенчука „Німі громи”] / Євген Баран // Західний кур’єр. – 2008. – 14 лют. (№ 6).

4. Томенчук Богдан Михайлович // Хто є хто на Івано-Франківщині. Видатні земляки. – К., 2002. – С. 24.

5. Іванишин Петро. Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності: вибрані твори / Петро Іванишин. – Львів : ЛА «Піраміда», 2015. – 564 с. (на замовлення ПП Москаль Б. В.)