Тарасе,наш Кобзарю!

                            Пісня «Реве та стогне»

Вед. За широкими морями,за лісами дрімучими,ще й за горами кам’яними був колись край веселий,розкішний і багатий. Але заворожений злими людьми,заневолений двома неволями.
Одна неволя-панська,а друга-царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав’язано, говорити заказано, ходили німі.

Вед. Україна…В одному вже тільки слові і для нашого вуха,і навіть для вуха чужинців ціла музика смутку і жалю.

      Україна – це наші води і ясні зорі,зелені сади,білі хати,лани золотої пшениці,медовії та молочнії ріки…

    Україна – це марні,обшарпані,голодні люди.., це царське і панське свавілля…

                       Сценка «Розрита могила»

                          Пісня «На Вкраїні»

Вед. Але жило й Добро на цій красивій землі,яке при допомозі Бога зростило Людину-Велетня, Титана Духу,який збудив німих і сонних,указав їм шлях до майбутнього.

Вед. Він був сином мужика,а став володарем у царстві людської культури. Десять літ він томився під вагою солдатської муштри. Доля не пошкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

                      Сценка маленьких діток

1.Будь ласка,брате,ти скажи мені,

   Який це образ висить на стіні?

                          2.Приглянься добре, це портрет Шевченка,

                              Про нього нині нам казала ненька.

3.Про нього в школі нам також казали,

Для нього ми з квіток вінок сплітали.

                          4.Він книгу віршів,що назвав «Кобзар»,

                              Лишив нам в спадщині – як княжий  дар.

5.Шевченка вірші – це немов перлини,

  Скарб найдорожчої всієї України.

             6.Бажав він Україні щастя й долі,

                За те літ десять жив у тяжкій неволі.

7.Сам цар велів його в Сибір загнати,

І вірші боронив йому писати.

                  8.Яке ім’я його, хто знає з вас?

                     Всі знаємо: ім’я його – Тарас.

                       Пісня

Вед. Ти слухав Кобзаря?Ти чув його печаль,

           Що піснею лилася з-під струни?

           Горіла,мов зоря,і сяяла,як жар,

           Висока пісня кобзаревих дум.

            Дзвенить вона і досі у серцях

           Відлунюється в співі журавлів –

            Великим Кобзарем оспівана в віках

             Чарівна мова рідної землі.

Вед. Сьогодні ми зібралися,щоб вшанувати пам’ять Великого Кобзаря. Багато років минуло з того часу,коли народився він «…на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства стають безсмертними.»

Вед. Щовесни, коли тануть сніги,

        І на рясті просяє веселка.

        Повні сил і живої снаги,

        Ми вшануємо пам’ять Шевченка.

              Вед. Благословен той і час,

                      Коли прослалась килимами,

                      Земля,яку сходив Тарас

                      Малими босими ногами.

                      Земля,яку скропив Тарас

                      Дрібними росами-сльозами.

                Пісня «Не на шовкових пелюшках»

Вед.     В похилій хаті край села ,

            Над ставом чистим і прозорим

            Життя Тарасику дала

             Кріпачка-мати,вбита горем.

Вед.9 березня 1814року в селі Моринцях на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака народився Тарас Шевченко. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном.

                                                    Сценка «Тарас і мати»

Мати. Як гірко,як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі,змучені раби,

Не маєм радісної днини.

Нам вік доводиться робить,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди- з краю в край

Лютує панство ненависне.

Росте неправда на землі

Згорьованій,сльозами змитій.

О,любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

Мої ви квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітне

Мене на довгій панській ниві?

Тарас. Переді мною наша бідна, старенька хата з потемнілою солом’яною стріхою і чорним димарем, а біля хати на припічку – яблуня з червонобокими яблуками,а навколо яблуні – квітник. А біля дверей стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою клуня, за клунею – сад, за садом – долина, а в долині – тихий, ледь дзюркотливий струмочок.

Вед. Скільки тих шляхів на світі, і  куди вони всі ведугь! Увечері сяде дід на призьбі, малий Тарас коло нього, показує дід на темне небо, на зорі.

ДІД. Ото Чумацький шлях! Ото їдуть чумаки, навколо самий степ та тиша, і ковила не шелесне. Глянуть на зорі - ото їм і дорога (показує).

ТАРАС. А вони ж, чумаки, коло нас Чорним шляхом їдуть?

ДІД. Еге ж, Чорним (киває дід).

ТАРАС. А чому він Чорний, тому що чумаки чорні?

ДІД  (сміється). А того він Чорний, що страшний.

ВЕДУЧИЙ. Тільки хотів Тарас розпитати, чому ж він страшний, як

покликала   Катруся, бо спати вже час було. Ех шкода, що дід не доказав.

ВЕДУЧИЙ. В Тараса справ чимало. У ставку викупатися треба? Треба. 3 хлопцями в просі вивалятися треба? Треба. А потім знов викупатися. Їсти хочеться, та однаково нічого додому бігти - нема нічого. Може, яку скоринку Катруся суне або він сам знайде у садочку. Потім до кузні забігти, як коваль працює - подивиться. Еге ж, у Тараса також справ багато, незчуєшся, як  літній довгий день мине.

               Танець

            Пісня „Зацвіла в долині червона калина".

ВЕДУЧИЙ. Оце вже він утік від свого товариства, заховався в густих кущах калини і замріявся.

ТАРАС. Небо над головою, ніби великий високий дах, а там, у долині, десь на обрії, дах цей спускаєься до землі. Там його стовпи залізні підтримують. За горою, напевне, як іти і йти цим шляхом, так можна й до стовпів добрести і побачити, що за тими стовпами! А як на могилу, що за селом, злізти, то може й видно їх... Микита, старший брат, мабуть уже бачив ті стовпи, бо як батько чумакував, то брав його з собою до Одеси. Але ні, краще не чіпати Микиту, краще самому піти на могилу й подивитися. (Тарас схопився, підтяг штанці  і біжить)

ВЕДУЧИЙ. Зупинився Тарас: пізно вже. Ач і сонце майже все за гору сховалося. Зустрілися йому чумаки і довезли до рідного села Кирилівки.

(За сценою чути пісню „Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя’’)/

ТАРАС. Надворі вже сутеніло, коли я підійшов до перелазу, дивлячись на подвір'я, а там біля хати всі наші сидять собі в колі,  вечеряють...

вірш „Садок вишневий коло хати".або Пісня «Садок вишневий»

ВЕДУЧИЙ. А читати Тарас справді, навчився дуже рано. Про школу першим завів розмову дід.

ДІД. Що в голові є - те довіку твоє. Час уже Тараса до дяка в науку віддати.

МАТИ. Та чи не мале ще?

ДІД. Нічого, хай змалку вчиться, що вмітиме, того за плечима не носитиме.

ВЕДУЧИЙ. Тарасові було цікаво, і трохи боязко йти до школи. Він не раз бігав під її вікнами і чув, як учитель, дяк, гучним голосом проказуе: „Аз-буки, Аз-буки!" А за ним хлопці всі хором.

Ось в отій отарі, де було 10-12 босоногих хлоп'ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком „Аз-буки! Аз-буки!" А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями:

Аз - били мене раз!

Буки - не потрапляй дякові в руки!

Та потрапляти доводилося Тарасові частенько.

Лине музика.

ВЕДУЧИЙ. Коли Тарасові минуло одинадцять літ, він втратив останню опору - батька, який помираючи, сказав пророчі слова „3 нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо". I тільки поховали батька, зібрав Тарас у свою торбину каламар, перо та крейду і пішов по шляхах шукати собі долю, і почала доля його гнати, як мачуха.

        Сценка «Тарас і Оксанка»(малі)

Тарас. Ми вкупочці колись росли,

             Маленькими собі любились.

Оксанка. А матері на нас дивились

                 Та говорили,що колись

                  Одружимо їх. Не вгадали.

Тарас. Старі зарані повмирали,

             А ми малими розійшлись

             Та вже й не сходились ніколи.

                Пісня

ТАРАС.Бідну птичку уловили

I в кліточку засадили.

Ой, одчепітъся!

Ой, випустіть! Да вже ж,

Да вже ж мені не літати,

Да вже ж мені не співати,

Тьох-тьох-тьох!

Да вже ж мені тут бути,

Ох тут бути, бути

Ох! Ох! Ох! Ох, ох, ох!

- Невже мені тут бути? Вік наймитом у дяка. Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати - нічого більше б і не хотів.

ВЕДУЧИЙ. Та на четвертий день Тарас не витримав знущань, захопив свою торбу і подався геть. І пішов він у село Тарасівку.

ТАРАС. А що, як і цей знущатиметься? Ні, терпітиму все, хай тільки навчить

ДЯК. Так ти малярем хочеш бути?

ТАРАС. Еге ж, дуже хочу, що завгодно мені наказуйте, все робитиму, тільки навчітъ!

ДЯК. Ану, дай ліву руку! Нічого з тебе не вийде, хлопче, ні швець, ні кравець, ні на дуду гравець. Іди собі з Богом.

ВЕДУЧИЙ. 3 важким серцем, понуривши голову, повертав Тарас у рідне село.

ВЕДУЧИЙ. Отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки. Хай собі пасуться! I по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко, далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмарками полинути, на світ подивитися.

              Інсценізація вірша «Мені тринадцятий минало»

Оксанка.Чом же плачещ ти? Ох,дурненький Тарасе! Давай я сльози витру.Не сумуй,Тарасику,адже,кажуть,найкраще від усіх ти читаєш,ше й,кажуть,малюєш.От виростеш і будеш малярем…Еге ж?

Тарас. Еге ж,малярем…

Оксана. І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас. Еге ж…А всі кажуть,що я ледащо і ні на що нездатний.Ні!я не ледащо! Я буду малярем!

Оксанка. Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж питоньки хочуть!
(Тарас-підліток порається коло хати. Приніс відро з водою, поставив коло типу. Поправив покривало на лаві, позамітав, поставив лавку, пензлі і присів. Виходить Яринка з клунком в руці. Сідає на лавку.)
Яринка. Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв’язую клунка). Ось твоя ситка, полатана вже.
Тарас (бере свитку)
О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш (тулиться до неї).
Яринка. Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию…
Тарас. Не треба я сам.
Яринка. Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.
Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюком). Ось наша хата.
Яринка. Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?
Тарас. Паперу не було. Дяк не дав… Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.
Яринка. Коли ж це буде?
Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені… малярем… я б нічо не хотів більше.
Яринка. То вчись у нього.
Тарас. А… Хіба йому голова болить за мене? Тільки п’є та й норовить щоб різками одшмагати…
Яринка. І зараз? (Тарас ствердно киває головою) Та хай йому грець! Вертайся додому.
Тарас. А там що? (розводять руками).

ВЕДУЧИЙ. Він був і пастухом, і погоничем, і ким він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив, хотілося змалювати.

Та минали літа, і було йому вже 15 років. Ось так і відплив якось непомітно Тарас від берега Дитинства.

Учень1. Молодому поміщику Енгельгарду знадобилось різного роду дворові. І ось одним розчерком пера всесильного самодура Тарас потрапляє до нього кімнатним козачком.

Учень 2. Мандруючи з обозом зі своїм поміщиком, на постоялих дворах Тарас змалював зображення різних історичних героїв.

   . Поміщик розрахував, що з природного обдаровання кріпака Шевченка з часом можна мати більше вигоди. Посилає його на 4 роки до різних живописних діл майстра Ширяєва.

Вед. Хоче малювати,

        Прагне він до знань,

        Та за це багато

         зазнає знущань.

Вед. У світлі петербурзькі ночі молодий Шевченко бігав у Літній сад малювати статуї. Тут уже молоде і ніжне серце заспівало, віршами Нишком він малює

        Статуї в саду,

        Вночі пише вірші

        Про людську біду.

             Інсценізвція «На Великдень на соломі»

Вед.Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком, байкарем Гребінкою, художником Брюлловим, поетом Жуковським круто змінили долю Шевченка. Вони побачили великиі здібності юнака і викупили його з неволі.

Так в людському морі

Стрілися брати.

Що зуміли в горі

Щиро помогти.

Викупили друзі,

Вільним став Тарас!

Чом же серце в тузі?

Біль чому не згас?

Сміливий  і щирий

Був Тараса спів.

Він гострить сокири,

Кличе на панів.  

За бунтарські вірші 33 річного Тараса забрали в солдати. Незважаючи на заборону, Шевченко писав вірші і ховав їх за халявою чобота. Поет писав:

О думи мої, о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся…але не каюсь!

I де б не був, куди б не кинуло його життя, він прохав долю, щоб

Аби хоч крихітку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли,

Та й більш нічого...

       ВІРШІ: «Думка»,

Якихось 47 літ судилося Шевченкові топтати ряст. До болю мало

Тож хай у кожній школі, в кожнім класі в кожній хаті живе, саме живе, а не стоїть почесно на полиці, мудре, образне, ніжне, гнівне, пророче слово нашого Кобзаря.

І на оновленій землі

Врага не буде ,супостата,

А буде син, і буде мати.

                 Пісня «Слово Кобзаря»

Читець  На горі Чернечій,на горі зеленій,

               Де сумують трави і цвітуть квітки,

              Скарб лежить предивний,в домовині темній-

               Віщого Шевченка білії кістки.

              Там Славута здаля грає попід кручі

              Сизий степ з-над моря дивиться,мовчить,

              Сяють тихо зорі,мов свічки блискучі –

             У могилі Батько сном довічним спить.

                           Поклонися,Дніпре,предвічний,дужий

                           Тій святій могилі з-між розлогих нив,

                          Хай озветься хвиля,задзвенить,затужить –

                          Він Тебе,Славуто,міцно так любив!

                           Поклонися,степе,сивий ти козаче,

                          З-за могил високих,кучерявих трав –

                          Він же тую славу,що її ти бачив,

                         Як ніхто ніколи,славно оспівав.

      Поклонися,земле,низько поклонися

        Пам’яті Тараса,славного співця,

       До могили тої серцем пригорнися,

      Де ж бо більші скарби,як могила ця?

      Поклоніться низько,українські діти,

      Тій горі,що гордо над Дніпром стоїть,

      І Тараса-Батька віщі заповіти

      У життя з собою в серці понесіть.

    Вед.Над Дніпром і над Невою,

           За Уралом – всюди

          Тобі пам’ятники світлі

          Збудували люди,

Вед.І ми з гордістю можемо сказати:

Спи спокійно,поет,

Ми – нащадки твої

Пронесли крізь віки твоє ім’я,

Крізь колючі вітри,крізь жорстокі бої

України сини незборимі.

               Вед.Спи спокійно,поет,

                       Образ огненний твій

                       Не зітерти ні бурі,ні часу,

                       В українській сім’ї – славній,вольній,новій,

                      Ми тебе не забули,Тарасе!

            Пісня «Поклін тобі,Тарасе!»

Вед.Минуло 202 роки від дня народження Т.Шевченка – славного сина українського народу,але й сьогодні його слово живе між нами. Шевченко – це наша душа,наша мудрість,наша сила. Які б нещастя і муки не випадали на долю нашого народу,він вистоїть,якщо з ним буде Шевченко,його слово.Він завжди підтримував і підтримуватиме нас,додаватиме снаги.Тож нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для нас у справі збереження мови народу,звичаїв,пісень.Нехай вогонь його душі запалить у ваших серцях іскру Віри,Надії,Любові до рідної землі,свого народу.

              Пісня «Буде Україна на землі»

Вед.Отже,Тарас Шевченко прийшов відкрити нам стовпи,на яких тримається людині і людський світ.Він оспівав Любов і Красу,Добро і Правду,щоб ми зробили це своєю вічною піснею.

Вед.На цьому свято,присвячене пам’яті великого Пророка українського народу,нашого видатного земляка Т.Г.Шевченка оголошується закритим.

                    Пісня «Заповіт»